Та що ви! Не багатство це зовсім,
І, так насправді, я не маю що віддати!
Не маю що принести у ваш дім,
Не маю що на щастя обміняти.
Ні, тільки не кажіть, що це – талант.
Це, так насправді, я з нудьги дурію.
Це схоже на фальшивий діамант,
Як результат нездійсненої мрії.
І прошу: не кажіть, що це мине,
Так ніби ви прожили триста років
І бачили, як добре, так лихе,
Так ніби всі тут маги і пророки…
Багато чую критики про те,
Що моє серце вам добра шкодує,
Що, мов, колись ще втретє розцвіте
Весна, що мої рани залікує.
Я вже давно не бачу в світі зла,
А тільки світ, що, як суцільне зло існує.
І в ньому тільки залишки добра,
Яке, насправді, нас вже не врятує.
