17″

Минає час, а ти сидиш втикаєш
в 17 дюймів інтернету. З чаєм
ти знову вип’єш порцію бухла.
«Вона ж хотіла, просто, не змогла.»-
Ти вкотре знову скажеш так собі,
хоч твердо знаєш: винен сам в біді.
Не дочекавшись ранку, ляжеш спати,
а завтра знов те саме. Будеш знати,
що кожен раз, встромляючи ніж в спину,
дивитись в очі будуть, як в вітрину.
І ти навчишся – будеш не боятись
щовечора вмирати. Воскресати
на другий день хотітимеш найменше,
але звикаєш швидко.
Це ж не вперше.

Вистава

Ми знов говоримо про зовсім різні речі,
та і, цілком, що вже на різних мовах.
Тому, мабуть, зовсім не б’ється серце,
і взагалі не в’яжеться розмова…

Та й чи тому, як би не фантастично,
я не писав, а ти не виглядала,
для нас з тобою завжди буде звичним
що я збрехав, а ти десь загуляла.

І ще, напевно, буде трохи тісно
посеред слів тотального контролю
нам, розділяючи на трьох двоспальне ліжко,
знову на світ дивитися без болю.

Для чого ж ми тоді отак відверто
Лукавим і влаштовуєм вистави?
Коли відважимось і ти, і я «доперти»,
що нам з собою просто нецікаво?

Моменти

Вирвані моменти з історії:
Сиджу забуваю усе.
Епітети, думки, алегорії…
Зосталось забути лице.

Порожні сторінки з відгадками,
Гортаю якийсь довідник.
Колись себе тішив догадками…
Все якось не так, як я звик.
———————————–
Остання сторінка в блокноті,
Ніякі думки в голові…
Загруз по-коліна в болоті,
Загруз між людей в самоті.

Не так

Все якось зовсім і не так щоб,
Що, навіть, вже би хоть би як,
Ну, просто так, щоб ніби якось…
І вже пора би… та однак.

А ще: ну, от якби отак-от
І ще би тут, але не так.
Ну і, звичайно, щоб ніхто от,
Але, щоб точно так і сяк.

Ні! Я не хочу так-от просто,
А просто хочу, щоб отак.
Але, якось би ще отут от ,
Та й то, напевно,  вже ніяк.

А, якщо чесно, то  нікому!
І навіть, тим, що треба би,
Але, напевно, ні  і знову…
Знов все не так, як не крути.

Подарите

Подарите весну – я в долгу не останусь.
Подарите надежду – с мечтой не расстанусь.
Подарите полслова, и я не забуду!
Подарите тепло – я развею повсюду.
Подарите цветы или что-то другое.
Подарите себя – поделитесь со мною.
Подарите мне взгляд, и вам щедро отвечу.
Подарите мне шаг – я пойду вам навстречу.
Подарите полдня, подарите минутку,
Вы нужны мне сейчас и нужны не на шутку.
Подарите мне цвет в черно-белом альбоме.
Подарите мне свет в полутемном притоне.
Подарите ответ на мое предложение.
Подарите, а то иссякает терпенье…

Февраль 2010

30 секунд

Ти плачеш – тридцять секунд щастя,
В обіймах незнайомі ми…
Ти плачеш. Так, напевно, краще,
Коли одні серед пітьми.

Ти плачеш. Музики не чути -
Так хочу, щоб тривала мить.
Ти плачеш. Тільки б не забути,
Як дотик твій руки звучить.

Ти плачеш . Певно це останні
Секунди в темряві, нажаль.
Ти плачеш. Думаю, найкраще
Тобі піти. Ну, прощавай…

Так насправді

Та що ви! Не багатство це зовсім,
І, так насправді, я не маю що віддати!
Не маю що принести у ваш дім,
Не маю що на щастя обміняти.

Ні, тільки не кажіть, що це – талант.
Це, так насправді, я з нудьги дурію.
Це схоже на фальшивий діамант,
Як результат нездійсненої мрії.

І прошу: не кажіть, що це мине,
Так ніби ви прожили триста років
І бачили, як добре, так лихе,
Так ніби всі тут маги і пророки…

Багато чую критики про те,
Що моє серце вам добра шкодує,
Що, мов, колись ще втретє розцвіте
Весна, що мої рани залікує.

Я вже давно не бачу в світі зла,
А тільки світ, що, як суцільне зло існує.
І в ньому тільки залишки добра,
Яке, насправді, нас вже не врятує.

Я думаю, я – бог

Я думаю, я – бог. Ну будь-яке бажання?!
Взамін я невимовно хочу Ваших сліз.
Я хочу Ваших просьб, усе, що є останнє…
Я думаю, я – бог (ну, майже, Діоніс)!

Я думаю, я  – бог. Я можу все, що хочу.
І хочу, навіть, те, що ще колись не міг.
Я думаю, я – бог. І, ніби хтось наврочив,
Єдине, що не зміг – торкнутись Ваших ніг.

Я думаю, я – бог. Мені усе під силу.
Хоч воду – у вино, або вогонь – у сніг.
Я думаю, я – бог…ну, бог наполовину:
Замало я хотів, багато я не встиг…

Я думаю, я – бог. Я винайшов людину.
Створив інших жінок, створив смертельний гріх.
Я думаю, я – бог, а Ви, що вже не дивно,
Єдине, що не зміг, єдине, що не встиг…

Слова

Знайти б слова, а я надам їм форму.
Хотів знайти, та, видно, понад норму.
Тупі слова… Ви є коли не треба.
Та час минув. Тепер вже без потреби.
Не розказав – застрягли мені в горлі.
Не написав… Слова нещасні, кволі.
Гнилі рядки, думки, книжки, блокноти.
Я передумав. Вже не напишу ані йоти!
Вас загублю, втоплю, спалю, задушу.
Хоч, мабуть, пошкодую, але мушу!
Я вам кажу – я страх і пекло слів,
Убивця ваш і кат, в’язниця, темний хлів.
В мені живе кінець ваш, смерть голодна.
Ви нічиї. Ви непотрібні. Непригодні.
Від вас все зло, вся нечисть і проблеми,
Полеміка, глибокий зміст, тупі дилеми.
Від вас несе, як сморід, через милю.
Слова пусті, ви нереальні. Ви в могилі.
Я так хотів наповнити вас змістом,
Та ви непотріб, хлам, сміття за містом.
Я так беріг вас всіх від цього дня.
Та вас нема. Нарешті тиша. Ну і я.

D&G

Він втирав тобі сльози плащем
І беріг твоє серце дівоче.
І як тільки нестримним дощем
Знов ридали невиспані очі,
Він втішав і робив все що міг,
В тім числі, найбезглуздіші вчинки…
А ти знов говорила при всіх
Про дебільну його поведінку.
Він складав свою гордість до ніг,
Нерозважливо вірив в твій погляд,
А ти вкотре сказала при всіх,
Що ви друзі, і він просто поряд.
Він втирав тобі сльози плащем,
Нерозважливо вірив в ті очі.
Тільки, мабуть, посохлим плющем
Поросло твоє серце від «Dolće».